В Івано-Франківську
інстальовано Достойну Ложу
”Імхотеп до Полум’яної Зорі”


23 вересня 2006 року відбувся ритуал урочистого освячення нової (шостої за рахунком) української Достойної Ложі Старовинного й Прийнятого Шотландського Обряду. Ложа відкрита на Сході міста Івано-Франківська під покровом Великої Ложі України та отримала особливу назву «Імхотеп до Полум’яної Зорі».

Обряд освячення (інсталяції) Достойної Ложі «Імхотеп до Полум’яної Зорі» провів Вельми Достойний Великий Майстер Великої Ложі України. Він підписав Патент Достойної Ложі та вручив івано-франківським братам Конституцію ВЛУ і Статут Достойної Ложі. Також було інстальовано першого Достойного Майстра Достойної Ложі під покровом ВЛУ №6 «Імхотеп до Полум’яної Зорі» та офіцерів нової Достойної Ложі.

В праці прийняли участь Великі Офіцери Великої Ложі України та чисельні гості – брати з київської Достойної Ложі “Три Колони” №1, львівських Достойних Лож “Каменяр” №3 та “Світло” №5.

Великий Секретар ВЛУ передав вітання братам новоінстальованої Ложі від братів та Достойних Майстрів Ложі “Фенікс України” №2, що на Сході міста Харкова та Ложі “Золота Акація” №4, що на Сході міста Одеси.

Виступаючи із вдячним словом до Майстрів-інсталяторів, Достойний Майстер Достойної Ложі «Імхотеп до Полум’яної Зорі» висловив впевненість, що відновлення регулярних вільномулярських праць на Прикарпатті після 67 років тоталітарної та посттоталітарної темряви є історичною подією. «Сподіваємось, що в майбутньому, -- сказав він, -- вільні мулярі України належно оцінять цю подію, коли Світло знов осяяло Прикарпаття – прекрасний куточок української землі, де колись багато поколінь масонів працювали в ім’я добудови Храму, а ми спробуємо продовжити їхню працю на славу Великого Архітектора Всесвіту».
 





          ______________________________________________________________

  

Легенда про
великого зодчого Імхотепа


 
 (І-МА-ХОТАП, „Той, що приходить з миром”; 
   бл. 2700 р. до н.е.).
 

Ім'я Імхотепа навряд чи
викличе в сучасного читача які-небудь асоціації; і містики, і вчені, якщо і згадують його, то скоромовкою і не вдаючись в деталі. А тим часом мова йде про цілком реального претендента на місце першого „Великого Посвяченого” у людській історії, дані про це збереглися в письмових свідченнях, у тому числі залишених ще при житті Імхотепа.

Щоправда, сакральною і містичною аурою він був оповитий значно пізніше,
коли самим єгиптянам став уявлятися вже не стільки реально існуючою особою, скільки персонажем з „часів сновидінь”, власником нечуваної, надприродної мудрості. Навіть слово імаху, що означало в жрецькому слововживанні просвітлений” – синонім посвяченого – можливо, пов’язане з ім’ям Імхотепа не тільки зовнішньою подібністю, але і якимись іншими, більш таємними і глибокими, зв’язками.
 Імхотеп, великий візир фараона III династії Джосера Чудового і головний творець прославленого храмового і заупокійного комплексу в Саккарі (в околицях Мемфіса), зумів при житті піднятися на вершину соціальної піраміди, увіковічнивши цей факт у пишних написах на кам’яних стелах і підніжжях статуй. З цих написів випливає, що він належав до цілої династії царських радників і придворних зодчих, які керували „будівельними роботами на Півночі і на Півдні”.

Але Імхотеп пішов далі ніж вони: про
це переконливо свідчать такі його титули, як „управитель великого палацу”, „розпорядник усього, що приносить земля і Ніл”, „хранитель царської печатки”, „власник сувою зі словами влади” (магічними формулами), тощо. Інакше кажучи, він став другою людиною в країні після самого фараона.
 Зрозуміти причини, що забезпечили настільки запаморочливий злет, в загальному нескладно.

Справа в тому, що з іменем Імхотепа пов’язаний воістину революційний прорив у зодчому мистецтві: саме із зведених ним піраміди і заупокійного храму фараона Джосера прийнято вести відлік початкові спорудження монументальних кам’яних будівель у людській історії взагалі. Звідси, мабуть, і найважливіший його титул – „винахідник кам’яного будівництва”. Правда, „винахідником” у прямому
смислі слова Імхотеп, звичайно, не був, оскільки мистецтво обробки каменю і його застосування в будівництві було відоме задовго до нього, до того ж найбільше слідів подібної практики виявляється саме в Єгипті в додинастичну епоху і при перших династіях. Однак саме він став тією людиною, при якій кількість перейшла в якість, і майстерність обробки найбільш непіддатливого для людських рук матеріалу було піднято на недосяжну досі висоту; до того ж йому, очевидно, вдалося настільки удосконалити організацію будівельних робіт, що це дозволило використовувати робочу силу з небувалою досі ефективністю.

У результаті
скромні за розмірами усипальниці перших фараонів, які до того ж зводилися із менш міцної сирцевої цегли, при Джосері раз і назавжди поступилися місцем „класичній” піраміді, якій і призначено було стати найбільш значним, грандіозним і впізнаваним символом Древнього Єгипту.

Архітектурні й організаційні таланти великого зодчого ніколи не ставилися під сумнів ні самими єгиптянами, ні сучасними вченими, і це не дивно: адже творіннями його генія можна скільки завгодно милуватися і досі.
 Що ж стосується тієї сфери його діяльності, що, власне, і забезпечила йому місце серед назагадковіших вчителів людства, то тут усі речі і явища відразу утрачають визначеність і починають розпливатися в примарному тумані міфів і легенд.

Єдине достовірне
свідчення, що збереглося від часів Джосера, полягає в тому, що Імхотеп, у додачу до всього іншого, виконував ще одну винятково важливу і відповідальну функцію: він був верховним жерцем Геліополя – найдавнішого
культового центра, що містилося приблизно в двадцятьох кілометрах на північ від Мемфіса. Більш того: він був першим відомим по імені єгиптянином, посвяченим у цей сан. Його єгипетська назва – “ур мау”, що розшифровується дослідниками як „той, хто бачить Великого”.
 „Професійна спеціалізація” геліопольского жрецтва добре відома: з незапам’ятних часів ці жерці славилися як неперевершені астрономи, які нагромадили колосальний досвід практичних спостережень за небесною сферою і змінами, що відбувалися на ній у межах великих і малих циклів.

Сам глава колегії жерців носив цілком відповідний до цього роду діяльності одяг – мантію, прикрашену зірками. Спостереження проводилися, зрозуміло, не з чисто академічного інтересу, а переслідували значно більш піднесені і таємничі цілі, про які навіть цілком солідні єгиптологи відзиваються таким чином: „...Астрономічні знання не були загальним надбанням. Тісно пов’язані з міфологією, яка прагнула встановити залежність між божествами, або потойбічними духами, і небесними тілами, знання ці мали безумовно таємний характер. Власниками їх були лише деякі посвячені особи, що очолювали єгипетське жрецтво. Зокрема, в епоху будівництва пірамід чільну роль відігравало, очевидно, жрецтво Геліополя. Такий стан був затверджений ще в часи фараона Джосера, коли знаменитий Імхотеп виступив як головний архітектор при будівництві східчастої піраміди (
Лауер Ж.-Ф. Таємниці єгипетських пірамід, с. 211-212). 
 

Для інших, більш сміливих авторів наявність уже в часи Імхотепа і
Джосера „невидимого братерства” мудреців, що поєднувало у своїх рядах тих, хто шукав шляхи синтезу містичного і раціонального Гнозиса, є аксіомою, що не вимагає особливих доказів.

Якщо це братерство і є
згадувані вище таємничі „ті, що бачать”, то поняття „бачити” можна витлумачити в двоякому змісті: і як сугубо візуальне спостереження за небесними тілами, і як внутрішнє, духовне споглядання містичних таємниць, здійснюване завдяки спілкуванню з космічними богами й астральними духами.

Очевидно, саме в цьому і варто шукати те
первісне ядро, навколо якого почала поступово викристалізовуватися „легенда про великий зодчого”, яка згодом практично цілком заслонила її історичний прототип.
 Не слід упускати з виду і ще одну важливу обставину, що вказує на наявність визначеного взаємозв’язку між обома ключовими функціями, які виконував Імхотеп – геліопольського жерця і придворного архітектора, будівничого пірамід. Єгипетською назвою Геліополя (по-грецькому „Сонячне місто”) було Він або Іуну, що приблизно означає „Місто обелісків”. Цією назвою він був зобов’язаний насамперед місцевому культові священного каменюБенбена, „блискучого фалоса”, що символізує зв’язок небес і землі, зображення якого прикрашало в якості головної святині геліопольский храм, що уподібнюється „центрові світу”. Як вказує англійський єгиптолог У. Рендл Кларк, „цей символ первозданної височини (тобто Бенбен) незабаром був формалізований і перетворився в узвишшя з положистими або згладженими сторонами або в платформу зі східцями на кожному боці. Імовірно, саме цю ідею втілювали в собі східчасті піраміди”.  Додамо, що піраміда Джосера, орієнтована строго за сторонами світу, була саме східчастою, і її поверхню покривало облицювання з білого вапняку, завдяки чому вона сліпуче блищала при світлі сонячних променів; крім того, відповідно до досить правдоподібного припущення, її спочатку увінчував позолочений обеліск, установлений на верхній платформі.

Виглядає
правдоподібним, що шість сходинок Джосерової усипальниці разом з обеліском повинні були символізувати сім небесних сфер або сім сходинок Сонячної посвяти, причому обеліск, швидше за все, асоціювався із самим денним світилом. Ця піраміда воістину була задумана як семиступеневі „сходи в небо(як повелося і понині називати витвір Імхотепа), по якій безсмертна душа фараона в образі сокола могла безперешкодно піднестися до
небес, щоб знайти там вищу нагороду за праведне життя і справедливе царювання – трансформуватися у вічно сяючу зірку в сузір’ї Оріона або в прилягаючій області неба.
 Загадковою виглядає, однак, відсутність у Саккарі гробниці самого Імхотепа або навіть найменшого натяку на неї; здається, це підтверджує те, що міститься в одному герметичному тексті (див. нижче) свідчення про те, що могила великого зодчого знаходиться насправді дуже далеко від місця, що прославило його ім’я... 

Тепер спробуємо простежити, яких саме знаків
уваги і пошани удостоївся від вдячних нащадків цей таємничий жрець-архітектор. На найбільш ранньому етапі розвитку легенди Імхотеп, очевидно, сприймався в колективній свідомості насамперед як великий чудотворець, що пізнав при житті всі таємниці магії („хранитель таємних імен”) і астрології (верховний жрець Геліополя), а після смерті перетворився на один із благих демонів підземного світу, що супроводжують душі в їх загробних блуканнях і полегшують їхню посмертну долю. У цій якості він фігурує у фіванській версії Книги мертвих, у розділі, що присвячений ритуалові бальзамування.
 Йому також поступово починають приписувати авторство численних творів, які стосуються сакральної архітектури і геометрії, медицини, магії, заупокійного культу (нібито він першим увів практику муміфікації трупів) тощо, а також якихось літературних опусів, розпливчасто названих „повчаннями”.

Так помалу створювався ґрунт для майбутнього обожнювання
великого майстра, що і стало реальним фактом десь на початку I тис. до н.е. (Раніш цьому перешкоджала строго
витримана в офіційному культі установка на те, що „досягати небес і входити в число владик некрополя” могли лише фараони, але не їхні піддані, від якої почали відходити лише приблизно з XV в. до н. е.)
 У своєму рідному Мемфісі Імхотеп був включений у тріаду місцевих божеств поряд із Пта і Сехмет у якості „бога-сина”; йому були присвячені особливий храм у Саккарі, руїни якого збереглися, і колегія жерців, іменованих „ібісами”.

Остання обставина, мабуть, натякала на функцію Імхотепа як заступника мистецтва письма – адже бог Тот, головний хранитель небесної мудрості і винахідник алфавіту, мав одним зі своїх основних символів саме ібіса. Примітно, що на збережених зображеннях Імхотеп найчастіше з’являється саме у виді переписувача, по виразу лиця якого можна здогадатися, що мистецтво писання для нього – не виконання повсякденних обов’язків, а якийсь рід священнодійства.
 Таке ж відношення до своїх обов’язків пропонувалося і всім писарям, що знаходяться під заступництвом Імхотепа, особливо ж тим, яким довірялася почесна і відповідальна місія – переписувати книги, що ходили під іменем Імхотепа.

Досить цікава і повчальна розповідь на цю тему збереглася в одному з папірусів елліністичної епохи. Хтось береться за те, щоб перекласти книгу про діяння Імхотепа з єгипетської на грецьку мову. Через свою недбайливість він ніяк не може справитися з цим завданням як належить, і тоді його самого і його найближчих родичів уражають різноманітні тяжкі недуги. Зцілення приходить лише тоді, коли змученому перекладачеві у сні являється сам Імхотеп з розкритою книгою в руках, і той, зрозумівши мовчазний натяк, швидко завершує почате. Папірусний текст завершується нижченаведеним патетичним звертанням оповідача до свого божественного наставника: “Книга закінчена по милості Твоїй, а не по моїх задумах, тому що тільки Твоїй божественності відповідає таке писання. Як до того, хто вперше обнародував це писання, найбільший з богів Асклепій (грецьке ім'я Імхотепа – Авт.), Учителю, до тебе буде виявлення загальної подяки. Усякі присвяти і жертовні дарунки процвітають тільки в даний час і зникнуть у майбутньому. Відбите ж на листі є нев'януча подяка, що залишиться назавжди новою в пам’яті. Увесь світ грецької мови буде розповідати Твою історію, і кожен грек буде славословити сина Пта (цит. по: Коростовцев М. Переписувачі Древнього Єгипту. М., 1962, с. 122).
 

Як виявляється зі збереженого папірусного тексту, він
повинний був служити свого роду преамбулою до однієї зі священних книг, приписуваних Імхотепу, і це була “правдива книга про світобудову”, тобто, як можна здогадуватися, якесь одкровення на космологічні теми. На жаль, жодних слідів цієї книги, так само як і будь-яких інших, де від імені великого мудреця викладалося б таємне навчання, “гідне його святості”, знайти дотепер не вдалося: або греки не виявили достатньої запопадливості в прославлянні “сина Пта”, або, що більш імовірно, самі єгиптяни подбали про те, щоб це вчення так назавжди і залишилося таємним... Так чи інакше, але за одним-єдиним винятком, про яке мова йтиме далі, від книг, приписуваних Імхотепові, не збереглося навіть цитат; нічого, крім назви, не відомо навіть про твір під інтригуючою назвою “Доктрина життя”, яку єгиптяни вважали “першим літературним твором у своїй історії” (Солкін В. Єгипет: Всесвіт фараонів, с. 278). 
 

Правда, ім’я Імхотепа можна нерідко зустріти в єгипетських написах елліністичної епохи, у тому числі виявлених серед руїн споруджених у його честь храмів, однак їхній
зміст практично не виходить за рамки традиційних ритуальних і вдячних формул, що оповідають про ті або інші зроблені авторові напису благодіяння з боку адресата (особливо успішно Імхотеп лікував чомусь жіночу безплідність), вони не містять езотеричного підтексту або культових реалій.

Визначений інтерес представляють також так звані “будівельні написи”, виявлені, наприклад, на стінах знаменитого святилища Хору Едфуському, у яких Імхотеп прославляється як творець легендарної “Книги храмів першої Дев’ятки богів”, вона ж “Книга будівельних правил Імхотепа”, що відтворювала у свою чергу зроблений у всіх пропорціях і вимірах небесний прообраз “божественного будинку”, відкритий людям ще в “епоху сновидінь”. Ці написи почасти проливають
світло на приписувану Імхотепу роль творця культового календаря, орієнтованого на Сиріус (єгип. Сотис), оскільки однією з найважливіших вимог, пропонованих у них єгипетським майстрам, було уміння максимальне грамотно і точно зорієнтувати будівлю за сторонами світу і за зірками; при цьому найбільше значення надавалася Сиріусу й обом Ведмедицям, до яких під час здійснення церемонії закладки будинку пропонувався звертатися зі спеціальними заклинаннями і молитвами. 
 

Трохи більше інформації можна почерпнути з грекомовних джерел, хоча вони в загальному дають підставу зробити висновок, що прирівняний до бога великий зодчий відігравав досить помітну роль у синкретичних релігійних культах і таємних навчаннях на зразок герметизма
, які поширилися в Єгипті в перших століттях н.е. У книгах Герметичного корпуса Імхотеп виводиться як під власним іменемгрецькій формі “Імуфес”), так і під ім’ям античного бога лікування Асклепія-Ескулапа – теж, відповідно до міфу, обожненого смертного – з яким він був ототожнений в епоху Птолемеїв. В діалозі “Асклепій” він вважався найближчим й таким, що мав особливу довіру учнем і спадкоємцем Гермеса, що прийняв від нього посвяту в найбільші таємниці містичного Гнозиса, і це, якщо згадати про близькість культів Імхотепа і Тотаєгипетського аналога Гермеса, є цілком резонним. Наприклад, у трактаті Діва Світу про Імхотепа говориться: “Коли Гермес піднісся до зірок..., він залишив послідовником Асклепія-Імуфеса за задумом Птаха-Гермеса, і ще інших, котрі повинні були ретельно вивчати небесне вчення”. Про посмертну долю цього Асклепія-Імуфеса в діалозі “Асклепій” розповідається, начебто його духовна сутність також піднеслася до небес, тоді як залишена нею матеріальна оболонка нібито похована на “Лівійській горі біля берега крокодилів” (цит. по: Солкін В., указ. тв., с. 220).
 

Нарешті, не можна залишити без уваги
думку знаменитого алхіміка Зосима Панополітанского (V в.), одного з останніх представників герметичної традиції в Єгипті: він називав Імхотепа першим представником свого ремесла й автором основних творів у області алхімії. На жаль, внаслідок втрати оригінальних єгипетських текстів тепер уже неможливо встановити, які саме конкретні ідеї і доктрини, що утримувалися в “імхотепових” книгах, були згодом засвоєні послідовниками Гермеса Трисмегіста й адептами інших езотеричених шкіл, у якому напрямку йшла їхня переробка й адаптація, і чого в них було більшеумоглядної спекулятивної містики, теологічних або теософських міркувань або ж практичних рецептів і наставлянь. Але попри все те не може бути ніяких сумнівів, що традиція, пов'язана з іменем легендарного зодчого, зіграла винятково важливу роль – хоча скоріше у виді якогось ”підвідної течії думки” – у виникненні і розвитку синкретичного греко-єгипетського олександрійського містицизму, який у свою чергу послужив основою для усього комплексу “таємних наук” у тому виді, якого вони набули в середньовічній Європі й у якому перейшли в новітню епоху. 
 

Підводячи
загальний підсумок сказаному, можна дійти висновку, що фігура Імхотепа в очах мешканців Нільської долини згодом перетворилася в ходяче втілення чи не всіх окультних навчань і традицій – магії, ятромедицини, астрології, алхімії... Будь-яке адекватне уявлення про його істинну роль у соціальному і релігійному житті свого часу, тобто при III династії, у еллінізованому космополітичному Єгипті виявилося цілком втраченим, хоча ключ до розгадки таємниці нев'янучої популярності “великого майстра” варто шукати, саме тут. 
 

Вирішальну роль, безсумнівно, зіграло
поєднання Імхотепом вищих адміністративних і жрецьких функцій, завдяки чому він став асоціюватися із сакральною архетипною фігурою “царя-жерця, виступаючи ніби в ролі його “дублера”: не фараон, а його перший міністр, не верховний жрець, а “Великий посвячений”, що стоїть на чолі локального езотеричного культу, “перший серед тих, що бачать”. Це те, що лежить, що називається, на поверхні.

Але не слід забувати про
найголовніше: те, що сьогодні відомо про Імхотепа за письмовими й іншими джерелами – насправді не більше ніж верхівка айсберга. Якщо провести аналогію із найзнаменитішим витвором великого зодчого – східчастою пірамідою, то збережені до нашого часу свідчення можна порівняти з видимою над обрієм її частиною, тоді як не менш важлива і значна за обсягом частина будівлі залишається схованою в пітьмі підземних лабіринтів, і її призначення оповите завісою таємності. Те ж саме можна сказати і про діяльність “невидимої колегії”, - таємничого братерства посвячених, головну і, по суті справи, єдину мету існування якого можна описати рядком з навіяного читанням герметичних трактатів вірша Володимира Соловйова:
             Ланцюг золотий зімкнеі 
             Небо з Землею сполучить.
 

На практиці реалізація цієї надзадачі зводилася до осягнення “золотої таємниці” божественних пропорцій, згідно з якими Творець створив великий і малий космос, тобто Всесвіт і людину, і канонічним утіленням яких вважався легендарний першохрам у Геліополі, а також до мистецтва втілювати ці пропорції у вагомих, грубих і зримих матеріальних формах, здатних зберігатися протягом тисячоліть. А для цього, природно, потрібно бути не тільки першокласним архітектором, але і людиною, посвяченою в таємну науку про великі космічні ритми і цикли, бо в чому, як не в
них, варто шукати прояв того ж одвічного задуму Великого Архітектора Всесвіту!
 Колискою цієї науки в ранньодинастичному Єгипті (якщо не торкатися теми про напівбожественних предків єгиптян у “епоху сновидінь”, що нібито дарували людям таємне знання) був, природно, той же Геліополь, а головними хранителями її секретів – місцеві жерці, “ті, що бачили.

Якими б
особистими талантами, так само як і містичною харизмою, не був обдарований від природи Імхотеп, але поодинці домогтися тих феноменальних успіхів в удосконалюванні “кам’яного будівництва”, що були досягнуті при фараоні Джосері, було, зрозуміло, абсолютно немислимо; за спиною великого майстра повинна була знаходитися ціла армія прекрасно підготовлених помічників, що пройшли добру виучку. Їхні імена, очевидно, назавжди так і залишаться невідомими, але в їхньому збереженні в принципі і не було ніякої реальної необхідності; Імхотеп, що залишився буквально “один за всіх”, замінив собою в цій якості всю “колегію”.
 Саме при ньому й у значній мірі завдяки його невтомній діяльності таємні співтовариства уперше виступили з пітьми часів на історичну арену, що знаменувало собою воістину поворотний етап у духовному розвитку найдавніших цивілізацій. Тому-то він цілком заслужив право називатися першим “Великим Посвяченим. 

(Б. Беренс. “Енциклопедія мудреців, містиків та магів.
Від Адама до Юнга.”
 
Видавництво “Софія”,
“МІФ”, Москва, 2003, стор. 73)